Мозаїка рівності: чому пандус – це не лише про архітектуру, а й про людяність

У розвинених країнах інклюзивна архітектура є нормою. Там пандус – це частина загальної концепції доступності: ширші двері, зручні ліфти, звукові та візуальні підказки. Україна має потенціал впровадити ці стандарти, але для цього потрібно змінювати не лише будівельні норми, а й свідомість людей.

Україна стоїть на порозі змін, які можуть неабияк вплинути на життя людей із обмеженими можливостями. Однак фізичні бар’єри, недоступність інфраструктури та соціальні уявлення залишаються суттєвими викликами. Мільйони людей опиняються за межами активної участі в суспільному житті. В Україні важко подолати стереотип, що люди з інвалідністю здебільшого обмежені стінами своїх осель через недоступність міського середовища. Як їм бути на вулиці, де першими перешкодами є зависокі бордюри, сходи або пандуси в метро, які майже неможливо подолати самотужки? Чи слід очікувати на доброго водія автобуса, котрий вийде, щоб встановити пандус та провести пасажира на візку поза чергою? Навіть у столиці, доводиться вибирати маршрут, орієнтуючись лише на нові станції метро, обладнані ліфтами. Чому ж так багато пасажирів на візках у міжнародних аеропортах, де навіть літні люди виглядають не безпомічними, а щасливими? Окрім того, що про них дбає держава, вони є прийнятими у суспільстві й ведуть повноцінне життя: немає жодних бар'єрів для навчання, розвитку, роботи чи подорожей.

На жаль, останні 10 років в Україні ми звикли бачити молодих людей на візках чи з протезами, котрі, пройшовши пекло війни, змушені боротися далі за право заново стати повноцінними у суспільстві. Зазвичай, їм не потрібна наша емпатія, в їхніх очах більше мужності, ніж у наших, а ще більше завзяття до дій. "Закладаю протези і йду далі… аби довести таким, як я, що все можливо," – зі слів 26-річного героя. Вірогідність, що чисельність людей з інвалідністю зростатиме, є доволі високою. Тому найкращим проявом вдячності з боку держави та суспільства має бути створення сприятливого і доступного середовища, передусім для героїв, котрі, на щастя, повернулися живими, але зі значними обмеженнями…

Перш ніж подолати фізичні бар’єри у містах, варто переосмислити соціальну модель, зрозуміти, як важливо визнавати й шанувати людей з особливими потребами, а також сприяти їхньому внеску в суспільство. Що потрібно змінити в соціальних, економічних чи політичних умовах для повної реалізації прав людей з інвалідністю? Це відсутність дискримінації, рівність можливостей, доступність та ефективне залучення до суспільства. Свідома й несвідома дискримінація досі залишається поширеним явищем. Наприклад, економічна дискримінація проявляється у відмовах при працевлаштуванні. Проте ще серйознішою є несвідома дискримінація – результат незнання або стереотипів. Окремі входи в будівлі, спеціальні транспортні засоби чи ізольовані приміщення створюють враження, що люди з інвалідністю мають жити "окремим життям".

Україна поступово приєднується до глобального руху за інклюзію, але цей шлях є довгим і тернистим. Більшість наших міст залишаються недоступними. Брак пандусів, ліфтів, зручного громадського транспорту змушує людей з особливими потребами залишатися вдома. Це не лише фізична ізоляція, а й форма соціальної дискримінації. Оскільки бойові дії тривають, кількість ветеранів з інвалідністю зростатиме. Тому українському суспільству необхідно прийняти цю нову реальність, адаптуватися до викликів та перетворювати їх на можливості для розвитку і прогресу.

Міжнародна практика показує, що інфраструктурні зміни здатні не лише полегшити пересування, а й змінити ставлення суспільства до людей з інвалідністю. У багатьох країнах відсутність доступного середовища вважається істотним порушенням прав людини.

• Швеція створила розвинену базу даних доступності, що охоплює понад 8 тисяч об'єктів – від музеїв до кав’ярень;
• Канада активно впроваджує аудіогіди, шрифт Брайля та адаптивні програми для зимових видів спорту;
• Німеччина вирізняється доступним громадським транспортом, зокрема автобусами з пандусами та спеціальною системою підтримки пасажирів;
• Японія інтегрувала цифрові послуги для людей із порушенням слуху, що полегшують спілкування навіть у надзвичайних ситуаціях;
• Іспанія має високий рівень фізичної доступності та пропонує знижки для туристів із обмеженими можливостями;
• Сінгапур вирізняється своєю відданістю принципам доступності. Згідно з дослідженням Всесвітнього економічного форуму, Сінгапур має найкращу інфраструктуру для людей на інвалідних візках, оснащену спеціально розробленими автобусами та підйомниками у всіх системах громадського транспорту.

Інклюзивність починається не з пандусів, а з переосмислення цінностей суспільства. Україна має шанс стати країною, де люди з обмеженими можливостями почуватимуться не просто частиною суспільства, а його повноправними творцями. Зміна ставлення людей – це ключ до побудови інклюзивного майбутнього, де кожен зможе реалізувати свій потенціал. Чи готові ми подолати власні стереотипи та разом створити країну без бар'єрів? Суспільство, яке вміє чути і враховувати потреби кожного, стає сильнішим. Пандус – це лише один із прикладів того, як архітектурні рішення можуть змінювати свідомість. Бо доступність – це не тільки про будівлі, це про ставлення.

Усі нові громадські об’єкти повинні бути облаштованими відповідно до міжнародних стандартів доступності. Благодійний фонд PanteonX, який діє в Іспанії та Україні, у співпраці із компанією NavigArt – провідним виробником та постачальником рішень для навігації і безбар'єрності, розпочинає амбітний проєкт з адаптації лікарень та важливих установ для осіб з обмеженими можливостями у Львові, Києві та Дніпрі. Проеєт орієнтований на впровадження європейського досвіду в Україні з метою відновлення та створення безбар’єрного міського середовища в цілому та культурного простору зокрема. Це ініціатива, що є частиною великої мети: разом ми можемо зробити Україну місцем, де жити комфортно всім – незалежно від фізичних можливостей.